Ще в стародавні часи люди в Європі, на Близькому Сході та в Центральній Америці намагалися імплантувати щелепи, щоб замінити відсутні зуби, використовуючи різноманітні однорідні або неоднорідні матеріали, включаючи зуби людини та тварин, різьблені кістки та раковини. У наш час були спроби використати штучні матеріали для виготовлення імплантатів різної форми для відновлення втрачених зубів або забезпечення опори для реставрації зубів шляхом їх імплантації в кістку або поза нею. Однак ці імплантати не відповідають вимогам складного середовища ротової порожнини, і виникає велика кількість несправностей, пов’язаних з осипанням. У середині-20 століття швед Бранемарк помітив, що кісткова тканина тварин може бути міцно зв’язана з імплантованим титановим пристроєм. Пізніше він визначив це явище як остеоінтеграцію. У 1965 році він успішно відремонтував дефект вовчого піднебіння за допомогою розробленого остеоінтегрованого титанового імплантату для першого клінічного випадку. У 1982 році на конференції в Торонто Бранемарк доповів про велике 15--річне дослідження остеоінтеграції, яке було визнано проривом у стоматології. Це заклало основу для нової субдисципліни стоматології, оральної імплантології. У наступні десятиліття дентальна імплантологія швидко розвивалася та дозрівала, і зубні імплантати стали першим вибором для стоматологічної спільноти та пацієнтів без зубів як метод відновлення, який дуже нагадує функцію, структуру та естетику природних зубів.